Об'єктивна необхідність і сутність соціального управління

Дана тема має особливе значення. На підставі осмислення й дослідження норм, правил поведінки людини, її соціального статусу, характеру міжособистісних відносин, взаємодії спільнот різного рівня виявляються реальні проблеми регулювання та гармонізації життєдіяльності людей, внутрішні джерела її самоорганізації, можливості ефективного соціального управління.

У суспільстві діють два механізми регулювання суспільного життя: стихійний і свідомий. Прикладом стихійного регулювання, зокрема економічних відносин, є ринок. Аналогічними прикладами можуть бути міграційні та демографічні процеси, коли без включення адміністративних, економічних чи інших важелів спостерігаються відтік (притока) населення з різних регіонів, падіння (зростання) народжуваності і т. д.

Свідоме регулювання відносин між людьми, а також між людьми і навколишнім середовищем, природою завжди було необхідною умовою існування, виживання і розвитку людини. І в цьому зв'язку протягом всієї історії зростало значення інтелектуального обгрунтування цілей і засобів взаємодіючи людей. Організаторська, управлінська діяльність - невід'ємна риса свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої діяльності людини.

Завдання регулювання, організації життя окремої людини і спільнот будь-якого рівня пов'язані з протиріччями і єдністю, з дуалізмом таких процесів, як хаос і порядок, організація і дезорганізація; стійкість, стабільність і порушення рівноваги, відхилення; диференціація різних способів діяльності та їх інтеграція.

Важливо відзначити, що при всьому різноманітті способів, історичних форм процесів самоврядування та управління для них характерні дві основні найбільш загальні завдання: самозбереження, досягнення певної стійкості, забезпечення якісної визначеності і цілісності об'єкта, з одного боку, і його розвиток, оновлення, вдосконалення - з інший.

Регулювання, управління характеризує будь-яку свідому діяльність, що відрізняється цілеспрямованістю, узгодженням дій людини, групи або суспільства з діями інших суб'єктів, виробленням відповідних навичок, технології вирішення соціальних проблем.

Соціальне управління можна визначити як цілеспрямований вплив на соціальну систему для отримання заданих результатів.

На певному етапі розвитку суспільства соціальне управління перетворюється у відносно самостійну спеціалізовану область праці. Які ж фактори, умови відокремлення управління, в чому виражається специфіка цієї праці? Починаючи з промислової революції, і особливо в умовах науково-технічної, поглиблюється поділ праці, його диференціація, і в той же час підвищується роль міжгалузевих зв'язків, координації функціонування і розвитку виробництва, централізації, концентрації коштів і матеріалів, зусиль великих колективів людей. Зростають масштаби, складність, інтенсивність, темпи технологічних перетворень.

Ускладнення системи суспільних відносин, бурхливий розвиток комунікацій, інтернаціональних зв'язків посилюють потребу в узгодженні інтересів, в організованості. «Будь-яке тривало існуюче колективне єдність, - писав П. Сорокін, - у міру свого існування, з безформного стає оформленим, з нешаблонного - шаблонним, з безладного - впорядкованим, коротше - з неорганізованого - організованим».

Зростання ролі та ефективності соціального управління пов'язано також з перетворенням науки в безпосередню продуктивну силу, з процесами інформатизації суспільства, впровадження ЕОМ, з виникненням і розвитком соціології як самостійної науки, що має на меті аналіз соціальних процесів та їх перетворення.

Нарешті, зміст управлінської діяльності змінюється у зв'язку з посиленням ролі суб'єкта, особистості в соціальному розвитку. Особливо важливим виявляється питання про свободу самореалізації людини, можливості прояву їм творчої самодіяльності, про необхідність вироблення навичок узгоджувати свої інтереси та поведінку з діями інших людей.

Таким чином, соціальне управління як специфічна, відносно самостійна галузь людської діяльності виникає лише на певному історичному етапі розвитку суспільства. Воно перетворюється на свого роду метадеятельность, в надбудову над будь-якими іншими формами діяльності.

Дослідники виділяють три етапи становлення і розвитку західної управлінської думки в XX столітті.

На першому - після кризи 1929-1933 рр.. - Виникла доктрина «людських відносин» як нова філософія менеджменту. Вона була спрямована на подолання класового антагонізму, досягнення згоди на основі створення сприятливих умов, споживчих стимулів, гласності, врахування громадської думки, комфортного психологічного клімату в колективі.

Другий етап {50-60-ті роки) пов'язаний з науково-технічною революцією, застосуванням ЕОМ та інших технічних засобів, кібернетики, електронного моделювання процесів, кількісного аналізу господарських проблем. Здійснювалося масове навчання новій техніці, програму-вання для забезпечення оптимального синтезу людини і техніки. Значно зріс освітній, інтелектуальний рівень маси працівників.

Третій етап, етап «організаційного гуманізму», (80-90-і роки) відбив розвиток наукомістких напрямів науково-технічного прогресу, впровадження тонких технологій, перехід до інтенсивних методів діяльності. Працівник потрібен був не просто високоосвічений, а й матеріально забезпечений, соціально та психологічно захищений. Тому особливу увагу приділялося ефективному використанню людського потенціалу, розвитку духу творчості, підприємництва, новаторства та організації гуманних відносин.

У нашій країні «бум» у розвитку управлінських ідей припав на 60-70-і роки. Приступили до створення автоматизованих систем управління (АСУ), розроблялися методики і плани соціального розвитку колективів. Однак соціальне планування, яке в 80-і роки стало повсюдним, виявилося неефективним і незабаром перестало існувати. Авторитарна система управління, соціальне планування, що виникло за вказівкою зверху як паліативний засіб вирішення назрілих проблем, посилення, деталізація контрольних функцій, монополізація функцій менеджменту адміністрацією - все це гальмувало соціальний прогрес. П. Тейяр де Шарден писав, що якщо у людства є майбутнє, то воно в органічному примирення свободи та планування. Свободи не було. Як було відзначено, суть управління - в упорядкуванні тієї чи іншої соціальної системи, збереження її якісної визначеності і подальшому розвитку та вдосконаленні. Будь-яке управління починається з постановки мети, визначення завдань, прийняття рішення. Воно включає організацію, технологію, взаємодії об'єкта і суб'єкта, коригування, контроль, оцінку результатів і на основі зворотного зв'язку постановку нової мети. Звідси можна виокремити основні функції управління.

Перш за все це визначення мети і прийняття рішення, або функція «рішення». Рівень і масштаби рішення можуть бути різними: від програми та плану розвитку в масштабі країни, регіону, галузі до наказу, розпорядження в невеликій організації.

Існує ряд вимог до рішення. Воно повинно бути науково обгрунтованим, несуперечливим, повноважним, компетентним. Ці вимоги в соціальній практиці нерідко ігноруються, в тому числі на найвищому рівні управління.

Яскравим прикладом може служити науково не обгрунтована, волюнтаристська програма побудови комунізму до 1980 р. Те ж можна сказати з приводу плану побудови комунізму в окремо взятому місті (згадаємо програму перетворення Москви в зразковий комуністичний місто) або відносно не настільки давньою «Програми 500 днів».