У цій концепції Вебера та інших напрямках західній соціології головною причиною духовної кризи сучасної особистості виступає втрата нею свободи і людської цілісності.
Виникає питання: яку свободу людина мала і коли? Адже щоб втратити, треба було її мати. Вебер називає, як ми помітили, свою епоху «розчаклування світу». Значить, до цього часу світ був «зачарованим»? Очевидно, під цим він має на увазі докапіталістичні відносини. Але тоді втрачену свободу потрібно шукати саме в докапіталістичної, «зачарованому» світі. Так чи йдуть справи насправді? Звичайно, станове, повне умовностей, традиційне докапіталістичні пристрій цілком можна назвати «зачарованим» у порівнянні з раціоналістичним, заснованим на чистоганом, позбавленим ілюзій капіталізмом. А ось чи була в цьому суспільстві свобода особистості? Можна погодитися, що людська особистість була в епоху Середньовіччя більш цільною саме тому, що була невільною, практично позбавленою вибору. У той час діяли чіткі регулятори поведінки.
По-перше, це були традиційні мотивації на постійне відтворення звичних типів поведінки (скажімо, всі ходять до церкви). Порушення традиції засуджувалося суспільством і навіть каралося. Людська діяльність в строгих рамках традиції орієнтована була на виживання, самозбереження.
По-друге, поведінка людей визначалося як виконання обов'язків, боргу по відношенню до патрона, батькам, громаді. При цьому труднощі, самообмеження і навіть страждання при виконанні обов'язків вважалися в порядку речей.
По-третє, поведінкою особистості керували як світські, так і церковні влади, регламентуючи його вельми ретельно.
По-четверте, діяльність людини визначалася його прихильністю до свого села, міста, округу, який дуже складно, а іноді і неможливо було залишити, змінити, але який і захищав майно, гідність, а іноді й життя людини від зовнішніх ворогів.
Говорити про свободу особистості в цих умовах навряд чи варто.
Якраз розвиток капіталістичних відносин зробило людину відносно вільним, знищивши більшість з названих мотивів поведінки, а що залишилися значно послабивши (наприклад, останній). Людина капіталістичного суспільства виявився один на один зі своєю долею. Не стало стану, в якому йому визначено було перебувати, традиційної фамільної професії, корпоративного примусу, але не стало і корпоративної підтримки (середньовічного цеху, гільдії тощо) і т. д. Людина опинилася перед вибором без гарантій і общинної підтримки. Крім того, піддалися сумніву або зовсім звалилися багато моральні цінності Середньовіччя. Можна і потрібно було вибирати собі культурний ідеал, який раніше визначався народженням (селянин - працюй, дворянин - не роби, але будь воїном).
Вибір - важка річ, а вибір культурного ідеалу - важка робота розуму і душі. Аж ніяк не всі люди виявилися здатними виконати цю роботу і знайти свій, а не визначений кимось або чимось шлях. Звідси й прагнення до об'єднань (особливо у молоді), яке зауважив свого часу Вебер, конформізм, про який так багато сказано в соціології та філософії. Легше приєднатися до якоїсь групи і існувати за її правилами та ідеалам, ніж самому визначатися, вибирати, брати на себе відповідальність. Звідси і духовну кризу.
Очевидно, не втрата свободи, а її набуття, демократизація суспільства з'явилися справжньою причиною духовного і морального кризи величезного числа людей. Такою дорогою ціною платить особистість за здобуття нової якості. Це нова якість формується, мабуть, протягом життя багатьох поколінь. Назвемо його умовно «роботою душі» або нонконформізм, здатністю вибирати свій шлях і брати відповідальність за його вибір на себе.